Європарламент звинуватив європейські інституції, національні уряди, а також суспільні ЗМІ в тому, що інформація про європейські події подається недостатньо привабливо для громадян ЄС.

Про це йдеться в схваленій 8 вересня на сесії Європарламенту в Страсбурзі доповіді Мортена Локкегаарда (група ліберальних партій, Данія).

У документі наголошується, що немає проблеми в нестачі інформації про ЄС і діяльність його інституцій, проте ця інформація подається дуже часто без урахування будть-якого порядку пріоритетності.

«Дуже часто вона недостатньо чітка, приваблива і зрозуміла, у багатьох випадках містить дуже технічну мову, відштовхуючи людей, не знайомих з європейськими питаннями», - наголошується в схваленій доповіді.

Депутати вважають, що основний портал ЄС – http://europa.eu - мав би доступнішою мовою пояснювати роль і функції європейських органів.

При цьому депутати висловили стурбованість у зв`язку зі зниженням на 2011 рік європейських фондів для тренінгів журналістів, і закликали Єврокомісію посилити свою політику коммунаций, надавши їй статус пріоритетної.

Крім того, в доповіді висловлюється стурбованість зниженням кількості акредитованих в Брюсселі журналістів, що, на думку депутатів, не відповідає інтересам ні європейських інституцій, ні самих акредитованих журналістів.

Депутати закликали всі європейські органи влади демонструвати більшу вікритість і максимально спростити процедуру акредитації.

При підготовці доповіді з її проекту було знято положення, запропоноване М.Локкегаардом, про створення «групи незалежних журналістів для неупередженого висвітлення подій ЄС».

Ця пропозиція викликала протест з боку Асоціації іноземної преси – організації, що об`єднує акредитованих в Брюсселі іноземних журналістів. Глава Асоціації Лоренцо Консолі назвав цю ідею контрпродуктивною, зазначивши, що кращим рішенням проблеми висвітлення європейських подій є збільшення відкритості європейських інституцій.

Євроатлантика.info, за матеріалом УНІАН

Кризу валюти євро вдалося пережити, але проблему ще аж ніяк не варто скидати з порядку денного. Загальний настрій залишається напруженим: прагнення до стабільності затьмарюється невпевненістю. Причому в північних країнах з їхньою реформованою економікою і підвищення конкурентоспроможністю це відчутно так само, як і в країнах Півдня, котрі відстають через брак єдиної стратегії і корпоративних інтересів.

На перший погляд, ця загальноєвропейська невпевненість є абсолютно необґрунтованою: ми живемо в умовах миру і процвітання, насолоджуючись високим рівнем життя. Тим не менш, у нас не стихає страх перед майбутнім. Економічні й соціальні перепади, турботи про забезпечення суспільних послуг (від школи до пенсії), імміграційні проблеми, несприятливий демографічний розвиток, приголомшливий державний борг, проблеми навколишнього середовища, страх перед новою системною кризою і зростаючим популізмом розпалюють цю невизначеність з дня у день. Надії на економічне і соціальне зростання занепадають: високий рівень безробіття серед молоді, незважаючи на величезну фізичну та інтелектуальну мобільність, яку надає глобалізація, є тривожним сигналом.

Багато європейців не можуть акцептувати крайнощів американської економічної моделі. Вони не довіряють російському насильницькому капіталізму, подалі відкидають і китайську модель. Вони побоюються стати гральною кулькою в руках інших політичних сил, для котрих гідність людини не перебуває у центрі уваги. Вони вже здогадуються, хай навіть і віддалено, що старі моделі себе вичерпали, вони побоюються світу, який чекає їхніх дітей.

Все це породжує прямо таки гарячі надії на майбутнє, карбоване політичною, економічною і соціальною стабільністю, яке у полі свого зору повинно тримати дещо більше, ніж зниження бюджетного дефіциту, державного боргу або стабілізацію євро. Європейська економічна та соціальна модель, котра сформувалася за минулі десятиліття, видається в цьому хаотичному світі рятівним колом, яке дозволяє опиратися потрясінням у нових наддержавах та економічних монстрах.

Але для цього необхідні три речі: ефективні економічні заходи, етично карбована політика, а також всеєвропейськи орієнтована стабільність. І хоча ці уявлення є розпливчастими, але їх поділяє чимраз більша кількість людей. Вимоги щодо надійності й солідарності звучать здебільшого в той час, який характеризується національним егоїзмом.

Багатьом урядам бракує впливу і переконливості. Багато проблем можна було б досить просто вирішити, якщо б чесні політики чітко називали по імені кожну з них. Проте, часто дії, як і позиції політичних голів Європи говорять ні про що інше, окрім зарозумілості й відсутності власної візії. Вони, як Небо від Землі, далекі від таких політичних велетнів, як Карло Чампі [Carlo Ciampi – італійський політик, екс-президент Італії – Z.], Жак Делор [Jacques Delors – французький економіст і політик, видатний європейський діяч, президент Європейської Комісії, 1985–1995р. – Z.], Борислав Ґеремек [Borislaw Geremek – польський історик і політик, був міністром закордонних справ Польщі, депутатом Європейського парламенту – Z.], Гельмут Шмідт [Helmut Schmidt – німецький політик, канцлер Німеччини у 1974-1982 рр. – Z.] і Ріхард фон Вайцзеккер [Richard von Weizsäcker – німецький політик, соціал-демократ, президент Німеччини в 1984-1994 рр. – Z.].

Це ж парадокс, що саме слабкі й заклопотані власними передвиборчими перепетіями держави повинні ухвалювати принципові рішення. Щоб на загальноєвропейські вимоги щодо стабільності знайти гідну відповідь, необхідно підставові середні величини вирівнювати не по нижній, а по верхній межі: європейські проблеми лише тоді вдасться вирішити, коли врешті-решт відмовимося від найменшого спільного знаменника.

Також і брак одностайності, спільного погляду, який зміг би слугувати орієнтиром для 500 мільйонів історично, економічно, політично і культурально цілком різних європейців, обтяжує спільне майбутнє Європейської Унії. Більшість європейців вже мають по горло тих харизматичних балакунів, вони прагнуть бачити людей, котрі наділені компетентністю та порядністю. Тож вже хоча б тому вибори майбутнього президента Європейського Центрального Банку мали б відрізнятися від попередніх. Мова йде не лише про політичну передбачливість і економічні знання, а радше – про високий рівень довіри до майбутнього кандидата, котрий повинен репрезентувати всі країни єврозони.

У цьому контексті, громадяни мали б відчути, що німецька модель соціальної ринкової економіки виступає на захист основних цінностей всіх європейців і що не вдасться досягнути стабільності лише в одній окремо взятій країні. Багато європейців побоюються за свою пенсію, вони бажають мати стабільний євро. Та чи інша нація може публічно критикувати Німеччину, але в принципі всі чудово розуміють, що німецька непоступливість означає гарантію для всіх. Жодна інша країна так самовіддано не відстоює своє прагнення до стабільності, як Федеративна Республіка Німеччина.

Це спричинено, з одного боку, живими спогадах про руйнівну економічну кризу двадцятих років, з іншого боку – переконаністю, що євро за останні кілька місяців вдавалося успішно захищати. Дехто сподівається, що Федеративна Республіка робить це для того, аби не завдати шкоди стабільності, рятуючи національні інтереси. Інші вважають, що загальні інтереси вже були кинуті на поталу національним.

Утім, для німецької канцлерки це – історичний момент. Як частина Європейського співтовариства, з якими вона пов’язана долею з моменту свого заснування в 1949 році, а також як економічний і політичний двигун Європи, Федеральна Республіка просто зобов’язана докласти максимуму зусиль для створення економічної унії, яка мала б вийти далеко за рамки спільної валюти. Тож Німеччина повинна підтвердити, що європейська солідарність тримається на загальних правах і обов’язках, і дати чітко зрозуміти, що стабільність є економічною і соціальною гарантією безпеки майбутніх поколінь. У будь-якому випадку вона є не байдужою до заплутаної потреби в стабільності, вона спроможна вказати на зв’язок між стабільністю і відчуттям спільноти, а також здатна вмонтувати свої власні інтереси в європейський контекст.

Це має свій сенс вже хоча б тому, що Анґела Меркель наполягає на певних ключових моментах, коли звертається до європейців: європейська інтеграція є засадничою частиною німецької ідентичності; стабільність становить спільний інтерес; вона повинна підтримуватися європейськими інституціями, економічне зростання, яке відбувається завдяки збільшенню експорту або помірному підвищенню заробітної плати, повинне не завдати шкоди іншим; не міждержавна координація, а інтеграція повинна залишатися визначальною метою. Така заява з боку тої країни, яка за минулі десять років зуміла реформувати свою економічну систему, довести свою конкурентоспроможність і зберегти соціальний мир, мала б певним чином вгамувати стурбованість Дюпонів, Мюлерів, Родріґесів і Росі [типові французські, німецькі, іспанскі та італійські прізвища відповідно. - Євроатлантика.info].

Німеччина повинна звільнитися від нав’язливої ідеї бути головним платником до бюджету ЄУ, вона повинна перестати вірити, що є єдиною країною, котра йде на жертви; вона повинна відмовитися від своєї самозакоханої позиції у відстоюванні власних інтересів у Брюсселі. З іншого боку, вона може пишатися своїм унікальним внеском у європейське суспільне благо, причому в чотирьох напрямках: проявивши твердість у боротьбі за євро, скорочення бюджетного дефіциту, зменшення державного боргу, а також збереження курсу на соціальну ринкову економіку.

Цю відносну перевагу можна використати на користь як німецьких, так і європейських інтересів. Загальноєвропейське прагнення до стабільності й політичної порядності засвідчує, що Європейська Унія справді сприймається як єдине ціле. Поєднання німецьких і загальноєвропейських потреб стає неминучим. Це – шлях до успіху, і Анґела Меркель є саме тим політичним лідером, який здатен це довести.

Антоніо Пурі Пуріні [Antonio Puri Purini]

Назва оригіналу: Dies ist die Stunde der Angela Merkel

Джерело: Die Zeit. 07.09.2010

Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група 

Схоже, що після таки не зовсім вдалого візиту в Німеччину Президенту України вдалося домогтися певного успіху на східному зовнішньополітичному векторі. На противагу Берліну під час державного візиту в Китайську Народну Республіку Віктору Януковичу не доводилося давати пояснення щодо свободи слова в Україні.

Український Президент більше говорив про те, що в Україні настала доба стабільності та порядку, тому китайський бізнес може сміливо вкладати інвестиції в Україну. «Я здійснюю цей візит не лише для налагодження політичного партнерства і не лише для того, щоб пропагувати нову Україну як потенційний інвестиційний Клондайк. Я приїхав і для того, щоб учитися — вашому досвіду і вашому успіху. Інвестувавши в Україну, ви можете стати співвласником її могутнього потенціалу — промислового, аграрного, наукового», — сказав він у виступі перед китайськими бізнесменами. При цьому український Президент відзначив, що Китай є особливо привабливою і толерантною для України зовнішньою силою, яка не тягнутиме Україну направо чи наліво, не намагатиметься перетворити на зону свого впливу.

Хоча візит Президента України не став головною новиною в Китаї, однак Віктора Януковича добре приймали в Китаї. Новини про візит були на англомовному та російському сайті «Сіньхуа». Досить доброю новиною для України є слова лідера Китайської Народної Республіки Ху Цзіньтао, який висловив переконання, що нинішній державний візит Президента України у Китай «стане сильним поштовхом до подальшого зміцнення взаєморозуміння та дружби між Китаєм та Україною і виведе наші відносини на більш високий рівень».

І непоганим авансом можна вважати те, що в ході візиту досягнуто домовленості про інвестиційні проекти обсягом близько чотирьох млрд. доларів.

Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру Разумкова:

— Найголовніший результат полягає в тому, що, власне, відбувся державний візит в одну з найважливіших сьогодні країн у світі — Китай, який динамічно розвивається. Це економічно потужна країна, яка відіграє дуже серйозну роль у зберіганні безпеки у світі. Важливо, що відбулося особливе спілкування і особисте ознайомлення Президента України з китайським досвідом. Я вважаю, що ті обговорення, дискусії та контакти, які відбулися, не можуть не сприяти розвиткові відносин між двома країнами.

Втім, коли говориться про прориви, то я хотів би остудити трішки такий запал сьогоднішньої влади. Адже прориви вимірюються не заявами, як це ми вже часто бачили, а реальними результатами. У цьому сенсі оцінка візиту може залежати від того, що порівнювати: бажані результати і реальні досягнення чи сьогоднішні задекларовані цілі, які дійсно є амбітними.

Якщо говорити про бажані результати, то тут не все відбулося так швидко, як би хотілося українській стороні. Зокрема, анонсований договір про стратегічне партнерство сьогодні з китайського боку сприйнятий як «спільні зусилля до наповнення двосторонніх відносин стратегічним змістом і тільки започаткування відносин стратегічного партнерства». Тобто про жодний документ у розвиток попередніх спільних декларацій, прийнятих раніше, поки не говориться. І це природно.

Більше того, я думаю, що помилково говорити про те, щоб наповнювати двосторонні відносини якимось стратегічним змістом. Цілі мають бути стратегічними, і від цього вже залежать результати цих відносини. Тут, на мій погляд, дещо недопрацьована формула, яка застосована у спільній заяві президентів.

Другий момент, який стосується практичного співробітництва, є більш успішним. Хоча задекларовані конкретні проекти не є такими, що відповідають потенціалу, але добре, що є початок. Якщо ці проекти реалізуються, то це буде крок уперед.

Я б звернув увагу на те, що менше обговорювалося у ЗМІ, але, на мій погляд, є набагато важливішим, ніж кількість угод, про які говориться. Мова йде про важливий елемент співпраці у військово-технічній сфері, зокрема в літако- і танкобудуванні, про співпрацю в космічній та ядерній галузях, а також у інших високотехнологічних сферах. Усе це наміри. І результат цієї співпраці ми побачимо в наступні роки. Але це те, що потрібно Україні: замовлення, які якраз даються для української промисловості, особливо для військово-промислового комплексу, який нині перебуває в непростій ситуації.

Натомість досить розмитими декларації і конкретні запити до китайської сторони стосовно гарантування безпеки України як держави з без’ядерним статусом поки що не знайшли свого втілення в чіткій формулі, яку, до речі, пропонував президент Віктор Ющенко, направляючи китайській стороні офіційного листа з формулюванням спільної заяви. В декларації лише говориться про повагу до рішення України позбутися ядерної зброї. Гарантування і позиція Китаю щодо незастосування ядерної зброї до неядерних держав — це не зовсім те саме, що потребувала українська сторона в розвиток Будапештського меморандуму.

Добре, що загалом сказано про інструменти взаємовідносин і постійно діючий двосторонній орган на рівні (з нашого боку) віце-прем’єра. Це дасть можливість проведення більш системної роботи з Китаєм і, зокрема, більш ефективної підготовки візиту прем’єр-міністра України до Китаю, а також візиту китайської делегації восени цього року в Україну. При цьому виписана дворічна дорожня карта сама по собі є прагматичним документом. Але й вона потребує наповнення і виконання того, що задекларовано. Тобто через деякий час можна буде робити аналіз ситуації як по реалізації цієї дорожньої карти, так і по іншим досить гучним, амбітним деклараціям.

Привернуло увагу до себе і те, що Президент Янукович дещо ширше потрактував саме завдання на своїй посаді і заявив про співробітництво між Комуністичною партією Китаю та Партією регіонів. Він розказав, як його партія буде фактично займатися стратегічними рішеннями. Я не знаю, як на це відреагував Петро Симоненко, який також був у Китаї. Але дещо дивно виглядає, що Президент України висловлюється від партії. Адже, як відомо, він не є членом жодної партії, інакше це суперечило б українському законодавству.

Досвід Китаю з правлячою Комуністичною партією, який автоматично переноситься на Україну, це не те, що відповідає розвитку нашої політичної системи. Якщо це бажання Президента при базових цінностях, про які він сказав, — порядок і стабільність, то єдина правляча партія — це не той порядок, який потрібен Україні на стратегічну перспективу. Президент України не має говорити про одну-єдину, навіть впливову, партію. Навіть у спільній декларації, що можна позитивно оцінити, зазначається про наміри сприяти ширшим контактам і заохоченню політичних партій двох країн та громадських організацій до розширення взаємних контактів.

Загалом я б назвав візит успішним, але ніяким не проривним. А ті декларації, які прозвучали від Президента, потребують аналізу з погляду і нашої внутрішньої політики. Тому що якраз у виступах Президента не лише в Пекіні, але й у Гонконгу говорилося, по суті, про те, що модель, за якою розвивається Китай, не лише цікава, а й дуже прийнятна для України. І що Україна вітає такого партнера, який не буде запитувати про специфіку історичного і культурного розвитку, і це дуже бажана країна, яка не буде намагатися збільшити свій вплив, як це роблять інші. Характерно, що у виступі Президента інші не називаються. Але нам усім зрозуміло, про що йдеться. І я думаю, що найближчим часом Президент України зможе про це поговорити зі своїми на сьогодні задекларованими у відповідних документах стратегічними партнерами як у Москві, так і у Вашингтоні.

Євген ШАРОВ, завідувач відділу зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень:

— Результати візиту перевершили мої очікування як експерта. Відверто кажучи, я чекав стриманої реакції офіційного Пекіна. Оскільки Китай упродовж останніх п’яти років був дуже обережний. Ще півроку тому ставлення Китаю до України було протилежним. І одна з основних інтриг у китайському напрямі полягала в тому, чи зможе в ході візиту українське керівництво переконати китайську сторону в тому, що ситуація в Україні змінилася і з’явилася можливість для розвитку та наповнення відносин, щоб вони насправді стали стратегічними. І Китай дав певний кредит довіри новому керівництву.

Без Китаю немає шансів утримати позаблоковий статус України. Без підтримки Пекіна позаблокова політика Києва не має перспектив як із політичного, так із економічного погляду. Аби вижити, Україні потрібен такий партнер як Китай. Насправді питання полягає в стратегічному балансуванні. Якщо Україну на такому рівні підтримує Китай, то в неї з’являється серйозний шанс утримати позаблоковість і вперше за свою 19-річну історію вийти за рамки великої шахівниці, про яку писав Бжезинський.

З іншого боку, співробітництво з Китаєм дозволить створити умови модернізації України. На жаль, за останні 19 років через низку обставин та певний зовнішньополітичний курс Україна деградувала технологічно та індустріально. На сьогодні перед українською елітою стоїть питання: якщо ми інтегруємося в ЄС, то якою ціною. На сьогодні по всьому периметру жоден суб’єкт, ні Росія, ні Європейський Союз, ні США, не зацікавлені в тому, аби Україна була сильною високотехнологічною державою. Я хотів би підкреслити, що питання економічного й технологічного устрою економіки України — це питання глобальної геополітики.

Жодне з інтеграційних об’єднань у Європі та Євразії не дало до сьогодні відповідь про місце та роль ракетно-космічної України в системі глобального та європейського розподілу праці. На жаль, основні гравці по периметру українських кордонів, та й через Атлантику, з огляду на різні стратегічні причини зацікавлені в економічній і технологічній деградації України, деіндустріалізації країни.

Без китайських інвестицій і співробітництва, Україні складно буде зберегти під національним контролем і утримати на плаву високотехнологічний устрій економіки і такі галузі як космос, авіабудування, суднобудування, машинобудування, розвиток фундаментальної науки. Фактично, Китай дає останній шанс Україні утримати планку високотехнологічного розвитку й відстояти місце під сонцем на інших умовах, ніж сільськогосподарської околиці Східної Європи.

Українсько-китайське співробітництво створює стратегічний фундамент, вперше за роки незалежності вискочити за рамки матриці «великої шахівниці» і створити стратегічний баланс і заборону зовнішньому управлінню.

Китай зацікавлений у тому, аби Україна не входила в НАТО. Крім того, Китай розуміє, якщо Україна піде в напрямі інтеграції до Росії, то це істотно підсилить Москву.

Разом із тим, Китай, який проводить модернізацію, зацікавлений в отриманні низки технологій. Перед ним стоїть завдання побудови океанського флоту в рамках створення балансу в азіатсько-тихоокеанському регіоні. В Пекіна є досить амбітна ракетно-космічна програма, а також розвитку авіаційної галузі і фундаментальних наук, підготовки кадрів. Усе це може дати Україна, яка була серцевиною Радянського Союзу з погляду технологій, виробництва. І тому Україна, володіючи потенціалом, який не знищений до кінця, може дати Китаю шанс швидко пройти процес модернізації.

Щоправда, тут виникає питання, як співробітничати з Китаєм так, щоб він не втратив до нас інтерес. Китай дуже жорсткий і сильний партнер. Тому Україні потрібна така державна політика регулювання, що дозволить, не здаючи технології, максимально довго утримати інтерес Китаю до України. При цьому китайські інвестиції мають прямувати в ті сфери, які є ключовими для нас: авіабудування, космос. Ми не повинні перетворитися на східноєвропейську країну, яка поставлятиме до Європи соняшникову олію і метал. Мета співробітництва з Китаєм полягає в тому, щоб допомогти їм там, де ми можемо, і при цьому зберегти свій потенціал і провести свою модернізацію. Співробітництво з Китаєм дозволяє нам створити механізм стратегічного балансування і проводити розумну політику.

Якщо ми зможемо це зробити, то проект «Україна» відбувся, якщо ні, то ми не лише втратимо нашу індустрію, наші технології, а й навряд чи Україна відбудеться як позаблокова незалежна держава Європи. 

Оригінал публікації: Нам інвестиції, а Китаю технології, 07.09.2010

Автор: Микола СІРУК, «День»